Борис Дмитрович Грiнченко (1863–1910), талановитий педагог, видатний письменник і публіцист, історик, етнограф та фольклорист, критик і мовознавець, видавець та громадський діяч. 

    Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської області) у родині відставного офіцера зі збіднілих дворян. Сім'я володіла 19 десятинами землі, переважно лісу, та водяним млином. Батько добре знав українську мову, але спілкувався нею тільки із селянами, дома ж розмовляли тільки російською. Але хлопчик змалку полюбляв слухати мелодійну, поетично-лагідну українську мову. Грамоті він навчився в сім'ї і досить рано — перечитав усе, що було в батьківській бібліотеці і під впливом прочитаного почав писати вірші. У 1874 р. вступив до Харківської реальної школи. Саме тоді, під впливом «Кобзаря», він починає збирати та записувати почуті пісні, легенди, казки та інші фольклорні матеріали. «Першими вчителями літературними» Грінченко називав В. Скотта, Дж. Байрона, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова. Саме вони сприяли формуванню вольового характеру письменника.

    Єдиний навчальний заклад, де вчився Б.Грінченко, - Харківська реальна гімназія, яку йому не випало закінчити: 1879 року він був із неабияким "шумом" виключений із п’ятого класу і припроваджений до в’язниці. Причина - зв’язок юнака з гуртком революційних народників. Наслідки півторамісячного ув’язнення були фатальними: він позбавлявся права здобувати навіть середню освіту; до кінця життя потрапив під жандармське пильнування; тяжкі тюремні умови спричинили невиліковну хворобу - туберкульоз, яка зрештою, і вкоротила йому віку.

      Тривалий час Борис Грінченко працював учителем. Він любив свою роботу і повністю їй віддавався. Любив Борис Грінченко і дітей. Уважно спостерігаючи за ними, письменник бачив, чим вони жили, чому раділи, від чого сумували, знав їхні тривоги і негаразди, здогадувався про їхні сподівання і мрії. Борис Дмитрович був не просто вчителем, він був вихователем, здатним глибоко проникати в дитячі душі і розуміти їх. Діти подарували Грінченкові чимало тем і ідей для його творів. Для дітей він написав немало: байки, казки, оповідання,- друкуючи їх у єдиному тоді на всю Україну дитячому журналі "Дзвінок", що видававсь у Львові, і окремими книжечками. Ці книжечки він охоче роздаровував дітям, і діти їх залюбки читали.

    Грінченко записував у народі і видав збірниками думи, казки, фантастичні оповіді, пісні. Народні казки письменник любив найбільше, перекладав їх із прози на віршову мову, бо вважав, що читати віршем казки і легше, і цікавіше, і напам'ять вивчити швидше.

    Він вивчав і досліджував нашу рідну українську мову: створював для дітей шкільні підручники, писав статті. Це під його редакцією і завдяки його наполегливій праці в 1907-1909 р.р. вийшов у світ славнозвісний чотиритомний "Словарь української мови". Він містить 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, починаючи від Котляревського і до початку XX століття. Словник був відзначений Російською Імператорською Академією Наук — удостоєний другої премії М. І. Костомарова.

    Письменника шанували І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський та інші видатні сучасники. 

    Помер Борис Грінченко в 1910 році в Італії, де лікувався від туберкульозу. Поховано його в Києві. Дослідник творчості письменника Василь Яременко писав, що коли Грінченка ховали на Байковому кладовищі, "... такої шаноби і людського напливу Україна не знала від часу прощання з Тарасом Шевченком".

    Б.Д.Грінченко  - автор повістей про життя української інтелігенції та українського села на зламі XIX - XX століть. Його перу належить близько 50 оповідань, шість поетичних книжок, низка драматичних творів, численні переклади Гете, Гейне, Шіллера, Гюго, Пушкіна, Кольцова, Полонського, Червенського. А окрім цього численні історико-літературні, літературно-критичні, теоретично-педагогічні  праці, блискучі публіцистичні статті, наукові праці з лексикографії, фольклористики, етнографії.

     Твори Грінченка призначені дорослим і дітям від молодшого до старшого шкільного віку.  Вони цікаві і повчальні.  ними захоплювалися ще наші діди і прадіди. Тож хай вони послужать на добро і вам, нашим любим читачам, великим та малим.